Реаліями сьогодення є те, що найгострішою проблемою вітчизняного судочинства є саме реальне виконання судових рішень, обов’язковість та невідворотність яких є однією з головних та важливих складових, на яких ґрунтується як авторитет усієї судової влади в Україні, так і верховенство права. У свою чергу, забезпечити цю невідворотність призначені різні заходи правового впливу, серед яких, окрім процедури виконавчого провадження в порядку та відповідно до норм Закону України «Про виконавче провадження», важливе місце посідає саме кримінальна відповідальність за умисне невиконання судового рішення, передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу (далі – КК) України.
Для початку, аби перейти до практичної сторони, необхідно розібратись із теоретичною стороною даного питання.
Перш за все, невиконання судового рішення, передбаченого статтею 382 КК України, є злочином із преюдицією, під яким розуміють таке посягання, кримінальна відповідальність за які настає за умови попереднього притягнення цієї ж особи до юридичної відповідальності іншого виду (наприклад, цивільно-господарської, адміністративної, дисциплінарної).
Конституція України встановлює, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Ці положення також відображені у статтях 1, 11 Закону України «Про судоустрій України», із уточненням по колу осіб, а саме: судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про виконавче провадження” примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України “Про державну виконавчу службу”
Відповідно, об’єктом злочину є порядок діяльності суду як органу правосуддя, що передбачає точне і своєчасне виконання його рішень.
Суб’єктом злочину з урахуванням спеціальних вимог відповідною частиною статті до суб’єкту злочину виступає:
– Фізична особа, проти якої прийнято та винесено судове рішення та зобов’язано вчинити певні дії або утриматись від таких;
– Юридична особа в особі посадової особи – керівника, який виступає від імені та в інтересах такої (достатнім доказом чого буде запис із ЄДРПОУ);
– Службова особа відповідного державного органу як спеціальний суб’єкт злочину, яка відповідно до повноважень повинна була вчинити дії по виконанню судового рішення або завдяки своїм повноваженням мала можливість перешкодити останньому.
Предметом злочину за частинами 1-3 ст. 382 КК є судовий акт органів правосуддя (рішення, вирок, ухвала, постанова), який постановлений:
а) судом будь-якої юрисдикції (загальної чи спеціалізованої);
б) судом будь-якої інстанції (першої, апеляційної чи касаційної);
в) судом із будь-якої категорії судових справ (цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних) і
г) набрав законної сили.
За частиною 4 ст. 382 КК – судовий акт не органів правосуддя України, а рішення Європейського суду з прав людини.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Психічне ставлення до наслідків, зазначених у ч. 3 ст. 382 КК, може полягати як в умисній, так і в необережній формі вини. Мотиви злочину можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. У цілому розглядає мий злочин є умисним.
Об’єктивна сторона злочину полягає в одному із таких, альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: а) невиконання (ухилення від виконання) вироку, рішення ухвали, постанови суду або б) перешкоджання їх виконанню.
За частиною 1 ст. 382 КК склад злочину є формальним, бо його об’єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь – дії (перешкоджання) чи бездіяльності (невиконання), і саме з цього моменту злочин визнається закінченим та набуває триваючого характеру.
Невиконання судового акта – це бездіяльність, що полягає у незастосуванні передбачених законом і судовим актом заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб’єкт був зобов’язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт. Форми (способи) невиконання судового акта можуть бути різними, наприклад, пряма і відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати. Невиконання може мати і завуальований характер, коли зобов’язана особа хоча відкрито і не відмовляється від виконання судового акта, але вживає певних зусиль, які фактично роблять неможливим його виконання (умисно не розпечатує пошту, не приймає державного виконавця, направляє документ не за адресою тощо).
Перешкоджання виконанню судового акта – це активні дії, які становлять протидію реалізації вимог, що містяться в цьому акті, вчинювану з метою недопущення його виконання, наприклад, підкуп або обман державного виконавця, погрози або насильство щодо нього тощо. Якщо перешкоджання виконанню судового акта пов’язане із вчиненням інших злочинів (наприклад, даванням хабара, застосуванням насильства, знищенням документів), дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів.
За частиною 2 ст. 382 КК карається злочин із формальним складом, бо встановлюється відповідальність за ті самі діяння, але вчинені спеціальним суб’єктом – службовою особою.
За частиною 3 ст. 382 КК склад злочину може бути як формальним, – коли зазначені у ч. 1 або 2 цієї статті діяння вчиняються: а) службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище (див. п. 2 примітки до ст. 368 КК), або б) особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею (спеціальний рецидив – див. коментар до ст. 34 КК), так із матеріальним, — коли ці діяння в) заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (про характеристику цих ознак див. пп. 3 та 4 примітки до ст. 364 КК). У останньому випадку обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є причинний зв ’язок між діянням та передбаченими у ч. 3 ст. 382 КК наслідками, з моменту настання яких злочин і визнається закінченим.
За частиною 4 ст. 382 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого вичерпується вчиненням такого діяння, як невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, обов’язковість виконання якого зумовлена Законом України від 17 липня 1997 р., яким ратифікована Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протокол № 11 до цієї Конвенції, де зазначено (ч. 1 ст. 46 Конвенції), що Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами. Відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» до виконавчих документів, які підлягають виконанню Державною виконавчою службою України, належать і рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., у ч. 1 ст. 2 якого проголошується, що рішення цього суду є обов’язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 зазначеної Конвенції.
Виходячи із формального складу злочину, останній вважається закінченим при невиконанні вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, з моменту закінчення строку, відведеного на виконання відповідного удового акта, а при перешкоджанні виконанню таких – з моменту вчинення дій, що перешкоджають державному виконавцю або іншим особам, уповноваженим на виконання відповідного судового акту, виконати дію.
Цей висновок кореспондується із статтею 90 ЗУ «Про виконавче провадження», де в частині 2 статті говориться, що за наявності ознак злочину в діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи іншим чином порушує вимоги закону про виконавче провадження, державний виконавець складає акт про порушення і звертається до правоохоронних органів із зверненням – поданням (повідомленням) про притягнення особи до кримінальної відповідальності відповідно до закону. За наявності такого звернення правоохоронний орган зобов’язаний порушити кримінальне провадження за статтею 382 КК України.
Якщо вже говорити простими словами з практичної точки зору, то суб’єктом звернення виступає фактично і є тільки державний виконавець, який здійснив передбачені законом дії, направлені на примусове виконання судового рішення. Хоча, особиста думка автора полягає також і в тому, що для порушення кримінального провадження за статтею 382 КК України не обов’язково повинно бути невиконання саме судового рішення – за аналогією із поняттям виконавчого документу можливо використовувати також інші виконавчі документи, як от виконавчий напис нотаріуса тощо.
Аналізуючи судову практику кримінальних справ, то в більшості випадків суд приходить до висновку про винуватість осіб, стосовно яких порушувались кримінальні провадження по факту скоєння злочинного діяння, передбаченого статтею 382 КК України.
Так, статтею 75 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, його виконання перевіряється не пізніше наступного робочого дня після відкриття виконавчого провадження.
У випадку невиконання законних вимог державного виконавця без поважних причин, останній зобов’язаний вчинити передбачені Законом виконавчі дії, як от накладення штрафу, накладення арешту на майно та кошти, розшук майна тощо. Невиконання вимог державного виконавця може проявлятись або у вигляді ухилення від виконання, або шляхом перешкоджання.
Тому, головне, що необхідно буде довести для притягнення особи до кримінальної відповідальності – це умисел вчинюваних дій (бездіяльності), направлених на ухилення або протидію (перешкоджання) виконання судового рішення та, відповідно, законних вимог державного виконавця. А також, що немало важливо, наявність реальної можливості виконати судове рішення, яку необхідно встановлювати та доводити. Саме такої позиції судові інстанції…
Якщо розглядати дане питання з боку кредитора?
Якщо коротко. В разі ухилення або перешкоджання виконання судового рішення та вимог державного виконавця в межах виконавчого провадження з боку боржника із застосуванням не тільки юридичних технологій, але і інших дій, які унеможливлюють виконання рішення, кредитору бажано виступати активним учасником виконавчого провадження і стимулювати письмово до вчинення процесуальних дій. Також обов’язково необхідно здійснювати законні дії, направлені на встановлення, наприклад фінансового стану боржника, що буде підтвердженням наявності можливостей виконати судове рішення.
Ну і звичайно – вимагати від державного виконавця складення відповідного акту та звернення до правоохоронних органів із поданням, а факти повідомленням про факт скоєння кримінального правопорушення. Така вимога до державного виконавця буде абсолютно законною та обґрунтованою, оскільки останній зобов’язаний діяти лише відповідно та в межах норм чинного законодавства України.