Не буде перебільшенням сказати, що ця справа викликала неабиякий інтерес в суспільстві, і в першу чергу – у фахівців правничої справи. Справа почалась з поданням до суду 29 серпня 2014 р. керівником проекту “Відкритий суд” заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме – факту збройної агресії Російської Федерації проти України. Заінтересованими особами були визначені – Президент України, Служба безпеки України, МЗС, Міноборони, Посольство Російської Федерації в Україні.
Далі ті, хто слідкував за розглядом справи, могли бачити офіційне повідомлення наступного змісту: “Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 12.05.2016 р. відмовлено в задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме – факту збройної агресії Російської Федерації проти України, оскільки зазначений факт сам по собі не впливає на права заявника і є загальновідомим».
6 вересня 2016 р. Апеляційний суд міста Києва, перевіривши рішення суду першої інстанції, апеляційну скаргу відхилив, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 травня 2016 р. залишив без змін.
Нарешті, майже через три роки після подання до суду заяви про встановлення факту, відбулось слухання справи у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який рішення Шевченківського районного суду м. Києва та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від залишити без змін.
Приймаючи таке рішення, колегія суддів ВССУ виходила з наступних обставин та міркувань.
Верховна Рада України 15 квітня 2014 року прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», що стосувався АРК та м. Севастополя, відповідно до ст. 2 якого, ним визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації.
Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-УІІІ було затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому, зокрема, зазначено, що Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою – агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором.
Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року № 337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту України також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України.
Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
Таким чином, за переконанням суду, обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.
У зв’язку з наведеним доречно було б зауважити, що за теорією і практикою, загальновідомими фактами є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події, наприклад, землетрус , аварія на Чорнобильській АЕС тощо. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу.
Чи може бути такою обставиною збройна агресія ? Впевнений, що може, якщо її факт підтверджений належним чином, в тому числі наведеними документами парламенту країни та її Президента. Правда нечесно було б не звернути увагу на ту обставину, що всі вони, окрім Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», з’явились після звернення заявника до суду.