Діти є чи не найбільшим щастям для людей, заповітною мрією нашого життя на незабутнім подарунком долі. Люди створюють сім’ї, в тому числі, для народження дітей, що будуть радувати їх та продовжувати рід. І все було б добре, якби в певний момент співжиття один з одним, один з подружжя переосмислює ціль свого життя, і з сім’янина перетворюється на холостяка або холостячку. Іншими словами спільне проживання для них стає нестерпне, і вони вирішують певний час проживати окремо, або, ще більш радикальніше, розірвати шлюб.
На жаль, це явище все частіше має місце у нашому суспільстві. Прикро, що діти будь-якого віку в таких ситуаціях, будучи заручниками сімейних проблем, є основними об’єктами негативного впливу і страждають найбільше.
Що розуміється під поняттям «місце проживання дитини»?
Проблема визначення місця проживання дитини, може підійматися у випадках окремого проживання мати та батька дитини (навіть коли вони де юре знаходяться у шлюбі),
Для початку, розмежуємо поняття «місце проживання фізичної особи» та «прописка».
Поняття «прописка» є «мертвим» і не використовується у вітчизняному законодавстві з 2004 року. Це поняття прирівняли до юридично визначеного «місця проживання фізичної особи».
Так як вітчизняний законодавець презюмує, що дитина до 10 років не може активно визначити з ким вона бажає проживати, це право надається її батькам. Це право вони мають реалізувати за спільною згодою або за рішенням суду в разі виникнення спору. Тобто, до 10 років дитина не може здійснити волевиявлення стосовно місця проживання.
У випадку досягнення дитиною 10 річного віку — це право реалізується також за згодою самої дитини, тобто дитина, яка може висловити свою думку має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Крім того, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Тобто 14-річна дитина може визначати своє місце проживання, але не довільно, а лише з батьками, проте з ким саме – з матір’ю чи батьком – вона може вирішити самостійно.
Яким способом можна визначити місце проживання дитини?
В більшості випадків, щодо місця проживання дитини батьки домовляються в усному порядку. На підтвердження домовленостей, їх можна закріпити в нотаріально завіреному договорі «утримання та виховання дитини», в якому батьки визначають місце проживання дитини, порядок її утримання (аліментні зобов’язання) та участь у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо (графік зустрічей з дитиною). Та до такого способу вирішення конфліктної ситуації звертаються дуже рідко, адже між батьками повинна існувати довіра, та воля обох до виконання умов даного договору, а так як після початку проживання окремоодним від одного або бажанням розлучитися, ця довіра зникає, подружжя у цьому випадку звертається до методу вирішення спору, щодо проживання дитини, шляхом звернення до органу опіки та піклування або до суду. Як показує практика, подружжя одразу звертаються до суду, адже рішення органу опіки та піклування , відповідно до законодавства, не є остаточним та може бути оскаржене у судовому порядку.
Спори про визнання місця проживання дитини при окремому проживанні батьків є однією з найбільш поширених категорій сімейно-правових спорів в судах. Вирішуючи такі спори, суд в першу чергу керується інтересами самої дитини. При цьому суд враховує, хто з батьків піклується про дитину; бере до уваги прихильність дитини до кожного із батьків. Береться в рахунок і вік дитини, і стан її здоров’я, і інші індивідуальні якості. Оцінюються також особисті якості і спосіб життя кожного з батьків. Абсолютно ясно, що не можна, наприклад, довірити дитину батькові-алкоголікові, наркоманові або матері, що веде аморальний спосіб життя.
Існують сімї коли дружина доглядає дитину та не отримує самостійного доходу, натомість чоловік на правах годівника будує кар’єру та стає матеріально сильнішим. Часто виникають випадки, що батько дитини, при певних ситуаціях, погрожує матері дитини тим що відбере дитину та мати не зможе бачитись з нею, оскільки він має більший дохід то може краще забезпечити розвиток дитини. Такі погрози стають найстрашнішими для матері. Однак в більшості випадків такі твердження є перебільшенням, оскільки кращі побутові умови, більш високий рівень матеріальної забезпеченості одного з батьків самі по собі ніколи не кладуться судом в основу рішення про визначення місця проживання дитини.
Отже, хоч за законом батьки і мають однакові права, на практиці прав на дитину у матері більше, вона в будь-який час може забрати дитину від батька до себе.
Судова практика частіше визначає місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері. Це відповідає принципу 6 Декларації про права дитини від 20 листопада 1959 р.: малолітня дитина не повинна бути розлученою з матір’ю, крім випадків, коли є виключні обставини. Виключними обставинами можуть бути: відсутність самостійного доходу, зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, аморальна поведінка, що може зашкодити розвиткові дитини. Хоча в судовій практиці відомі випадки залишення дитини з батьком, якщо її мати своєю поведінкою створює загрозу для нормального психічного розвитку дитини.
Дитина, яка не досягла 14 років має проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного із її батьків. Якщо така особа змінить місце проживання дитини, зокрема шляхом викрадення, заінтересована особа має право подати до суду позов про повернення дитини у місце її проживання. В разі подачі такого позову суд має негайно його розглянути та прийняти рішення про повернення дитини у попереднє місце її проживання.
Кримінальний кодекс України не карає за викрадення своєї малолітньої дитини, а лише чужої (ст. 146 КК). У зв’язку з цим кримінальну відповідальність несуть лише особи, в тому числі родичі, які не є батьком чи матір’ю дитини. За вчинене порушення винна особа нестиме відповідальність перед особою, з якою проживала дитина, у вигляді відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Також, хочеться сказати, що будь-які проблеми, які склалися у подружжя в процесі їхнього спільного проживання не повинно ніяким чином залишити свій негативний відбиток на дитині, адже саме дитина програмує свою подальшу манеру поведінки та особистісний характер, залежно від наявності або відсутності у сім’ї стану добробуту, взаємоповаги тарозуміння. Тому, визначаючи подальше місце проживання дитини, ви повинні взяти до уваги не лише фактори особистісних амбіцій, щодо проживання з дитиною, а також особистісний потенціал самої дитини, в якій зароджується самостійна думка, яка може бути у деяких випадках, кардинально різнитися до вашої думки, як її батьків.