На перший погляд, чинним Сімейним кодексом питання щодо визначення походження дитини врегульоване достатньо чітко. Якщо узагальнити, то походження дитини визначається через орган РАЦСу або через суд.
Але, як виявляється, окремі норми СК виписані таким чином, що допускають неоднозначне їх тлумачення і, як наслідок, можуть істотно впливати на права, інтереси та обов’язки учасників сімейних правовідносин. У першу чергу, на думку автора, це стосується визначення походження дитини від батька, з яким мати дитини не перебуває у зареєстрованому шлюбі.
Згідно з ч. 2 ст. 125 СК, у такому випадку походження дитини від батька визначається або за спільною заявою матері і батька до органу РАЦСу, або за рішенням суду. У свою чергу, ч. 3 ст. 128 СК передбачає, що позов про визнання батьківства може бути пред’явлений: матір’ю; особою, яка вважає себе батьком; опікуном; піклувальником; особою, яка утримує та виховує дитину; самою дитиною, яка досягла повноліття. Як видається, перелік суб’єктів права на звернення до суду визначено досить конкретно, і проблем при розгляді судом таких справ не повинно бути.
Однак, питання щодо визначення цивільної процесуальної правосуб’єктності при поданні особою, яка вважає себе батьком (а також матір’ю, опікуном, піклувальником і особою, яка утримує і виховує дитину) позову про визнання батьківства стосовно дитини, є досить дискусійним. Суть проблеми полягає в наступному: чи мають право особи, перераховані у частині 3 ст. 128 СК, подавати позов про визнання батьківства стосовно дитини, яка досягла повноліття? Чи має право суд задовольняти такий позов, якщо повнолітня дитина заперечує проти визнання батьківства стосовно неї?
Здається, більшість вітчизняних правознавців погоджуються з думкою, що ч. 3 ст. 128 СК не містить ніяких обмежень чи застережень у праві матері, біологічного батька чи опікуна etс. подавати позов про визнання батьківства стосовно повнолітньої дитини. Однак, автор має протилежну думку.
Вважаю, що перераховані у ч. 3 ст. 128 СК особи мають право на подання позову про визнання батьківства лише стосовно дитини у віці до 18-ти років. На мій погляд, право інших осіб на подання позову про визнання батьківства щодо повнолітньої особи має узгоджуватись з самою «дорослою» дитиною.
Змоделюймо так достатньо типову ситуацію. Жінка народжує дитину, не перебуваючи у шлюбі; потім 18-20 років самотужки її виховує. Через два десятки років «герой її роману» падає їй до ніг, щиро кається у провині, запевнює у вічному коханні та пропонує решту життя прожити разом, дружньою родиною. Відомо, що жінка «кохає вухами», тому вона цілком може пробачити колишнього коханця та навіть зареєструвати з ним шлюб. Далі новооб’явлений батько може виявити бажання «узаконити» й дорослого сина. А якщо син не хочу мати такого батька? Чи має суд ухвалювати рішення про визнання батьківства у такій ситуації?
Уважно прочитаймо ч. 3 ст. 128 СК. У ній використовуються два означення: «дитина» і «дитина, яка досягла повноліття».
Згідно з ч. 1 ст. 6 СК України, правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Отже, буквальне прочитання правової норми (ч. 3 ст. 128 СК) дає можливість зробити висновок про можливість подання матір’ю, біологічним батьком etc. позову про визнання батьківства лише стосовно особи, яка має правовий статус дитини. Подання позову про визнання батьківства стосовно повнолітньої, дієздатної особи без її на те згоди – цілком можна трактувати як порушення її особистих немайнових прав.
У сімейному законодавстві пострадянських держав проблема визнання батьківства стосовно повнолітньої особи вирішується по різному. Так, наприклад, ст. 57 Кодексу Республіки Білорусь про шлюб та сім’ю і ст. 48 Кодексу Республіки Казахстан про шлюб (подружжя) та сім’ю – майже ідентичні за змістом ст. 128 СК України. А от російське законодавство у цій частині імпонує автору більше. Відповідно до ч. 4 ст. 47 Сімейного кодексу Російської Федерації, «визнання батьківства стосовно особи, яка досягла віку вісімнадцяти років (повноліття), допускається лише з її згоди». Коротко, чітко, зрозуміло і… цілком справедливо!