Мінімальна заробітна плата є тією найнижчою оплатою праці, що роботодавці можуть легально платити своїм працівникам. Тобто це та планка, нижче якої працівники не мають права продавати свій труд.
Хоча мінімальна заробітна плата є у законодавстві багатьох країн, існують різні погляди про переваги та недоліки мінімальної платні. Пропоненти кажуть, що це підвищує стандарти життя. Оппоненти кажуть, що це підвищує рівень бідності та безробіття, шкодить бізнесу, бо вимагає від підприємств підвищувати ціни продукції та послуг щоб компенсувати більшу заробітну платню.
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.
Мінімальна зарплата в Україні регулюється ст. 95 Кодексу законів про працю України та ст. 3 Закону України “Про оплату праці”. Відповідно до цих статей, мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.
Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України “Про оплату праці” та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Мінімальна заробітна плата встановлюється на національному рівні (однакова для всіх, відсутній регіональний, галузевий чи ін. поділ). Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Основна мета законодавчого встановлення мінімальної заробітної плати – забезпечення достатнього життєвого рівня, причому запровадження й підвищення рівня мінімальної заробітної плати є більш продуктивним методом боротьби з бідністю, аніж різнопланові форми соціальної допомоги. Мінімальна заробітна плата є також засобом захисту найманих працівників від невиправдано низької заробітної плати, а також підтримує стратегічну лінію на підвищення її розміру до рівня, який забезпечує розширене відтворення робочої сили, професійну працездатність та розвиток людського капіталу.
Підвищення мінімальної заробітної платні до економічно обґрунтованого розміру має низку позитивних наслідків, зокрема:
- спонукання роботодавців до зростання ефективності виробництва шляхом визначення мінімального обсягу результативності та продуктивності праці;
- гарантування отримання мінімально необхідного для робітника простої праці обсягу споживання товарів, соціальних, освітніх, культурних послуг, достатніх для відтворення його робочої сили;
- скорочення частки прихованої оплати праці і зростання податкових надходжень із доходів фізичних осіб і, відповідно, можливість виплати працівникам бюджетної сфери більш високої заробітної плати;
- підвищення купівельної спроможності населення та сукупного споживчого попиту на вітчизняну продукцію;
- збільшення надходжень до бюджету від податків з доходів фізичних осіб, ПДВ, акцизного збору;
- забезпечення реальної диференціації заробітної плати;
- скорочення розміру дефіциту Пенсійного фонду;
- підвищення частки заробітної плати в структурі доходів населення до рівня продуктивних економік (55%–70%) від нинішнього рівня 39%, що дозволить досягти скорочення навантаження на бюджет на надання субсидій, державної соціальної допомоги.
Сьогодні в Україні склалася ситуація, коли інститут мінімальної заробітної плати не виконує покладеної на нього функції регулювання доходів.
Профспілки вимушені констатувати, що сучасний рівень мінімальної заробітної плати залишається вкрай низьким. Він не здатен забезпечити не тільки відтворення, але навіть фізіологічне виживання людини, провокує асоціальне явище бідності серед працюючих, не дає можливості заробити на утримання себе в старості. Цей факт розцінюється профспілками як пряме посягання на основне конституційне право трудящих – право на життя.
Усі країни Європи вже давно дійшли висновку, що мінімальна заробітна плата має передбачати суспільно необхідні витрати на утримання, забезпечення й освіту членів сім’ї, що відображено в ратифікованій Україною конвенції МОП № 131 та Європейській соціальній хартії. З 1 січня 2009 року таку ж норму передбачено в ст. 9 Закону України
«Про оплату праці».
На думку профспілок, політика держави, всупереч вимогам Конвенції МОП № 131, спрямована на стримування росту мінімальної заробітної плати. Відношення держави і бізнесу до визначення мінімальної зарплати є безвідповідальним і несправедливим, а також неадекватним її значимості. На жаль, дешева робоча сила сприймається роботодавцями як конкурентна перевага. Однак робоча сила не може бути дешевою, вона може бути лише недооціненою. Як і раніше, мінімальна заробітна плата не відіграє ролі соціального стандарту оплати праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати у бюджетній сфері відповідно до можливостей видаткової частини бюджету. З часу прийняття Конституції жоден уряд не виконував соціальних зобов’язань, посилаючись на об’єктивні труднощі процесу стабілізації економіки. Основним аргументом уряду з приводу низького рівня мінімальної оплати праці є висновок, що при підвищенні мінімальної заробітної плати необхідно підвищувати соціальні виплати та тарифні ставки для робітників бюджетної сфери, а це важливо для бюджету. Проте якщо держава встановлює низькі стандарти оплати праці, то цим вона розбещує роботодавців, не стимулює їх ефективно організувати виробництво і дає можливість компенсувати власну некомпетентність.
До того ж невідповідність між державними стандартами в оплаті праці та ціною робочої сили порівняно з розвиненими країнами, при практично однакових цінах на інші товари, створює відтік оплаченої праці в тіньову економіку. Саме тому значна частина заробітної плати сплачується нелегально. Сьогодні рівень «тіньової» економіки, за оцінками міжнародних та вітчизняних експертів, коливається в межах від 30,0% до 50,0% ВВП. Це значення суттєво перевищує аналогічний показник таких європейських країн, як Угорщина (20,0%), Чехія (19,0%), Словакія (18,0%), Норвегія (7,0%), Швеція (6,0%). Показники Польщі (27,6%), Греції та Італії (майже 30,0%) для європейської спільноти є критичною межею.
Головна відмінність між розвинутими країнами та Україною полягає в специфіці розрахунку мінімальної зарплати. Наприклад, якщо в США в основу розміру мінімальної зарплати закладаються дані офіційної статистики про вартість життя для сім’ї з 4 осіб (2 дорослих і 2 дітей), то в Україні – прожитковий мінімум на одну працездатну особу. В Україні мінімальна заробітна плата навіть не виконує функції простого відтворення робочої сили одного індивіда, тоді як у США та Європі мова йде про відтворення професійного здоров’я працюючого населення, регулярного оновлення професійних знань, розвиток трудового потенціалу в наступних поколіннях працівників. При цьому в Україні бюджетний фактор є головним чинником, який впливає на рівень мінімальної заробітної плати та нівелює дію інших. Як результат, українська мінімальна заробітна плата суттєво відстає від мінімальної заробітної плати країн ЄС та інших країн (додаток 1).
Профспілки відстоюють необхідність переходу до більш наступальної стратегії, яка полягає в тому, що в основу мінімальної заробітної плати має бути покладено соціальний стандарт нормального відтворення робочої сили. Мінімальна заробітна плата повинна перевищувати прожитковий мінімум для працюючої особи щонайменше у 3 рази (з урахуванням податку на доходи фізичних осіб) для того, щоб дорівнювати вартості обсягу ресурсів, необхідних для відтворення робітника та його родини.
За інформацією МОП, сьогодні понад 90% країн світу мають законодавчі норми, які регулюють мінімально допустимий розмір заробітної плати. Проте у грошовому вимірі спостерігається глобальна нерівність. Так, у 20% найбідніших країн середній розмір мінімальної заробітної плати становить 57 доларів США, тоді як у 20% найбагатших країн цей показник становить 1185 доларів. Щоправда, в деяких країнах діє так званий субмінімум зарплати. Він стосується окремих соціальних груп – молоді, учнів, які не мають досвіду роботи. Крім того, у Бельгії, США, Греції мінімальна зарплата поширюється лише на приватний сектор економіки.
Механізм встановлення та регулювання зазначеного соціального стандарту є різноманітним. У деяких країнах уряд самостійно визначає розмір мінімальної заробітної плати (Словенія, Нідерланди, Хорватія, Нова Зеландія, Ірландія, Греція). Нерідко цьому передують консультації між владою, роботодавцями та представниками робітників (Латвія, Литва, Польща, Болгарія, Словакія, Угорщина, Великобританія, Чехія). У США діє федеральний і регіональний рівень мінімальної зарплати, а у Японії і Канаді – лише регіональний.
З іншого боку, у Фінляндії, Норвегії, Італії, Німеччині, Данії, Австрії, Швеції не існує законів про мінімальну зарплату. Тут склалась традиція укладення колективних угод між зацікавленими сторонами. І хоча продуктивність праці, прибутки корпорацій та темпи інфляції є базовими індикаторами, що впливають на мінімальну оплату праці, не меншу роль відіграє і сила профспілок.
Профспілки Росії також дотримуються позиції висування вимог до розрахунку мінімальної заробітної плати, виходячи з мінімального споживчого бюджету, – показника вищого рівня, або намітити етапи його досягнення. Певний інтерес представляє досвід регулювання мінімальної заробітної плати в країнах з перехідною економікою. Наприклад, у 2000 році уряд Словакії переглянув закон про мінімальну заробітну плату з тим, щоб її розмір постійно випереджав величину прожиткового мінімуму. Змінився і механізм розрахунку мінімальної заробітної плати. Тепер вона залежить від зростання середньомісячної заробітної плати і прожиткового мінімуму, пов’язаного з «витратами на життя» домогосподарств з низьким рівнем доходу. Тобто зв’язок з середньою заробітною платою встановлений за умови випередження мінімальної заробітної плати відносно прожиткового мінімуму.
Стосовно методологічних підходів до визначення мінімальної заробітної плати, то у світовій практиці розрізняють два шляхи визначення критеріїв встановлення мінімальної заробітної плати.
- Виходячи з основних потреб сімей працівників у продуктах харчування, одежі, житла, освіти, медичному обслуговуванні, підтримки загальнокультурного рівня через спілкування та засоби комунікації, користування окремими видами послуг (транспорт, зв’язок) тощо. З цією метою розробляються споживчі кошики, визначається їх вартісне вираження, встановлюється розмір мінімального споживчого бюджету або прожиткового мінімуму, які використовуються для визначення мінімальної заробітної плати. Перевагою цього критерію визначення мінімальної заробітної плати є те, що безпосередньо існує перелік товарів та послуг, які можуть бути придбані працівниками, а відтак можна дати відповідь на запитання: чи може працівник вижити і підтримати свою працездатність, отримуючи такий розмір оплати праці, що є важливим аргументом профспілок при веденні переговорів із соціальними партнерами. Однак такий спосіб є надто витратним, оскільки відповідні інститути повинні розраховувати нормативи харчування, строки служби одежі та взуття, відслідковувати ціни на товари та послуги, які містяться у складі «споживчого кошика», розробляти методики розрахунку «кошика».
- На основі розрахунку відсотка від середньої заробітної плати, що склалася в країні.
Перевагою такого критерію є простота обрахунку, оскільки є можливість міжнародних порівнянь не за абсолютним, а за відносним показником. В країнах Західної Європи органи управління використовують це співвідношення як один із показників ефективності подолання бідності. Рекомендоване значення цього показника Міжнародною організацією праці складає 50%, а Європейським Союзом – 60% (додаток 2).
Однак розрахунок за цим критерієм не дає можливості з’ясувати, що реально можна придбати на зароблені гроші, чи вистачить їх працівнику на підтримку своєї працездатності. Водночас такий критерій застосовується переважно тоді, коли держави стали країнами добробуту, а країни в умовах швидких темпів економічного зростання бачили у використанні інституту мінімальної заробітної плати як один з ефективних інструментів для пом’якшення проблеми бідності.
В Україні максимальне співвідношення між середньою та мінімальною заробітними платами (43,5%) було досягнуто в 2000 р. Враховуючи те, що мінімальна заробітна плата в нашій країні є об’єктом оподаткування доходів фізичних осіб та утримання єдиного соціального внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, реальне співвідношення є значно нижчим (додаток 3).
Протягом минулого року під час колективних переговорів у рамках спільної робочої Комісії повноважних представників Сторін власників та профспілок профспілковою Стороною пропонувалось розглянути три можливі варіанти стосовно розміру мінімальної заробітної плати:
- мінімальна заробітна плата у 2013 році має відповідати рівню прожиткового мінімуму для працездатної особи у фактичних цінах та з урахуванням податку на доходи фізичних осіб (середньозважений її розмір, за попередніми розрахунками профспілок, має складати 1543 грн.);
- темпи зростання реальної (з урахуванням інфляції) мінімальної заробітної плати у 2013 році не можуть бути нижчими, ніж темпи зростання реального ВВП (середньозважений розмір мінімальної заробітної плати у 2013 році має складати не менше 1215 грн.);
- песимістичний сценарій: зростання мінімальної заробітної плати повинно бути не меншим, ніж зростання індексу споживчих цін (1166 грн.).
Було наголошено на тому, що пропозиція стосовно темпів зростання у 2013 році реальної мінімальної заробітної плати відповідно до зростання реального ВВП – це компромісний варіант профспілок за умови визначення етапності досягнення її розміром величини фактичного прожиткового мінімуму з урахуванням ставки на податок з доходів фізичних осіб.
Проте у Законі України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» пропозиції профспілок не враховані. Так, мінімальна заробітна плата в Україні з 1 січня 2013 року становить 1147 грн. Чергове її підвищення до 1218 грн. у поточному році відбудеться лише один раз – у грудні місяці. Таким чином, середньозважене значення мінімальної заробітної плати у 2013 році складатиме 1153 грн. Як наслідок, загальмовано зростання середньої заробітної плати, поглибились диспропорції у співвідношеннях між мінімальною і середньою заробітною платою, збільшено (заморожено) розрив між мінімальною заробітною платою і фактичним розміром прожиткового мінімуму, що в сукупності провокує поширення бідності серед працюючих, звужує платоспроможний попит на внутрішньому ринку, збільшує видатки бюджету